Вірус Ебола

Вірус Ебола   (гарячка Ебола, геморагічна гарячка Ебола, англ. Ebola feverлат. febris Ebola) — гостра вірусна висококонтагіозна природно-осередкова хвороба, яка характеризується тяжким перебігом, високою летальністю, вираженою інтоксикацією, зневодненням, ураженням кровоносних судин багатьох органів з розвитком тяжкого геморагічного синдрому.

ebola

Вона входить до переліку хвороб, які здатні серйозно впливати на здоров’я населення і можуть швидко поширюватися в міжнародних масштабах. Крім того, гарячка Ебола увійшла до переліку подій, які можуть являти надзвичайну ситуацію в галузі охорони здоров’я та регулюються сучасними Міжнародними медико-санітарними правилами (ММСП) 2005 року.

Історія

Уперше спалахи гарячки Ебола було зареєстровано у 1976 р. у сільських місцевостях на півдні Судану та півночі Заїру. Спочатку в липні 1976 р. в суданському селі Нзара від незрозумілої швидкоплинної хвороби помер робітник складу сировини місцевої фабрики з перероблювання бавовни. Хвороба в нього супроводжувалася сильними кровотечами. Через декілька днів після цього померли ще двоє людей, що працювали на тому ж складі. Імовірно, від цих двох хворих інфекція поширилася не лише по Нзара, але і в сусіднє місто Маріді, де гарячка почала поширюватися серед пацієнтів міської лікарні і членів їхніх родин. Більше того, інтенсивне лікування хворих способом ін’єкцій медикаментів, переливанням крові і інших процедур спричинило розповзання інфекції і серед медичного персоналу. Лікарі і жителі міста були настільки злякані, що багато хто з них втік за місто, що, можливо, і зупинило епідемію. Про цей спалах фахівці зВООЗ дізналися тоді, коли вона практично вже закінчилася.

У Заїрі перший випадок стався 26 серпня 1976 року в селі Ямбуку у шкільного вчителя, який за деякий час до хвороби їв чи то м’ясо полеглої антилопи, чи то напівсире м’ясо мавпи. Через 2 тижні від початку недуги він помер у лікарні, де його безуспішно лікували від нібито малярії. На похоронах такої шанованої людини зібралося дуже багато людей. Негайно услід за цим в госпіталі, де він лікувався, стали траплятися схожі випадки серед пацієнтів і медперсоналу. Паралельно почалася епідемія і в самому селі. За назвою річки Ебола в Заїрі хворобу стали іменувати гарячкою Ебола. У Судані в селищі Нзара й місті Маріді в липні-серпні 1976 р. було зафіксовано 300 захворілих з 151 смертю (50,33%), тоді як в заїрських селах Ямбуку й Бумба з 237 хворих загинуло 211 (89,02%). Настільки різний процент померлих у двох спалахах пояснили різною вірулентністю штамів вірусу.

Згодом було встановлено, що гарячка Ебола була в людей ще під час епідемії жовтої гарячки в Ефіопії у 1961 —1962 рр. З трупного матеріалу померлих в Заїрі ще в 1972 р. від невідомої на той момент гарячки в подальшому було виявлено антитіла до вірусу Ебола. Випадки захворювання в цих районах Центральної Африки, а також в зоні тропічних лісів Африки (ГабонКот-д’ІвуарЛіберіяДемократична республіка Конго) реєстрували і в наступні роки. Один із великих спалахів гарячки Ебола серед людей в Африці стався 2007 р. в Уганді в районі Бундібуджіо (93 захворілих, 22 померлих, з яких 5 робітників системи охорони здоров’я). За період 1990–2010 рр. були поодинокі випадки завезення гарячки Ебола до Канади, Південно-Африканської республіки. У 1989, 1992 і 1996 рр. в США й Італії зареєстровані випадки хвороби серед макак, завезених із Філіппін, при цьому люди не хворіли. У 2009 р. було сповіщено, що гарячкою Ебола хворіли свині на деяких фермах Філіппін, однак люди, що там працювали, при цьому не захворіли, хоча й мали наростання титру антитіл, тобто переносили хворобу без клінічних проявів.

В 2014 році зафіксована найтяжча за весь період спостережень за цією хворобою епідемія в Західній Африці (ГвінеяСьєрра-Леоне, Ліберія, Нігерія). Станом на 16 серпня 2014 року з початку березня 2014 р. зареєстровано вже 2240 випадків хвороби, зокрема 1229 смертей, і епідемія поки що не має тенденції до вщухання. США сповістили, що двоє жителів країни заразилися на гарячку Ебола при наданні волонтерської лікарської допомоги місцевим хворим у Ліберії. Хворі громадяни США вже доставлені літаком для лікування в медичні заклади Центру з контролю за інфекційними хворобами в Атланті, штат Джорджія, з усіма епідеміологічними пересторогами. Один із доставлених отримує експериментальні ліки, які до цього не пройшли ще повноцінні клінічні тести. Внаслідок цього обидва пацієнти вийшли з критичного стану. Іспанія репатріювала для лікування іспанського священика — першого європейця, що заразився на гарячку Ебола. Незважаючи на експериментальне лікування він помер.

Етіологія

Збудник гарячки Ебола — РНК-вмісний вірус, належить до родини Filoviridae. (разом із вірусом Марбург, що також у XX ст. спричинив низку резонансних епідемій). У складі вірусу є глікопротеїн, який може виявлятись у розчинній формі і спричиняти різке підвищення проникності, судинні масивні кровотечі. Вірус має п’ять різних підтипів/підвидів: Заїр, Судан, Таї Форест (раніше — Кот-д’Івуар), Бундібуджіо і Рестон. У людини клінічно виразні прояви хвороби зумовлюють тільки перші 4 з них. Для підтипу Рестон характерний безсимптомний перебіг у людей, у них виявляються антитіла до цього підтипу і на сьогоднішній день серйозних захворювань або випадків смерті у людей не зареєстровано. Великі спалахи геморагічної гарячки Ебола в Африці з високою летальністю (до 90%) спричиняють підтипи Заїр, Судан і Бундібуджіо. Підтип/підвид Заїр викликав останню найтяжчу епідемію 2014 р., що триває й досі в Західній Африці.

Розповсюдження вірусу Ебола   до серпня  2014 року.

карта распространения ебола новая

Джерело і резервуар інфекції

Природний осередок вірусу Ебола, найвірогідніше, розташований у вологих лісах африканського континенту і районах Західної частини Тихого океану. Рідше джерелами інфекції є фруктоїдні кажани таких видів: Hypsignathus monstrosusEpomops franqueti й Myonycteris torquata і, можливо, дрібні наземні гризуни (на цей час вірус виділили лише з декількох особин кажанів, мишей та бурозубок в Африці). Експериментальні зараження кажанів не призводили до їх смерті, що дало підставу підозрювати їх як головне джерело інфекції.

У Кот-д’Івуарі, Республіці Конго і Габоні є документально підтверджені випадки інфікування людей вірусом Ебола в результаті контакту з інфікованими шимпанзе, горилами, лісовими антилопами, дикобразами, як мертвими, так і живими. З трупів цих тварин вірус був виділений. Мавпи, антилопи, дикобрази, однак, не є первинним осередком інфекції в природі, а є випадковим, позаяк у них, як і в людей, розвивається гостре захворювання, нерідко з летальним наслідком. Отримано також повідомлення про передачу до людей вірусу Ебола підтипу Рестон при контакті з макаками та свинями без виникнення клінічного захворювання. Виявлено в осередках епідемій безсимптомне ураження певної кількості собак.

 Механізм і шляхи передачі

Механізм зараження вірусом Ебола

 

механизм заражения ебола

Вірус Ебола передається при прямому контакті з кров’ю, виділеннями, органами або іншими рідинами організму інфікованої людини, тобто реалізується контактний механізм передачі, який має різні шляхи реалізації. Мисливці часто заражаються при білуванні кажанів, мавп, інших заражених тварин, а потім передають інфекцію іншим людям. Похоронні обряди, під час яких присутні люди мають прямий контакт із тілом померлого, відіграють значну роль у подальшому поширенні вірусу Ебола серед людей. Працівники охорони здоров’я часто інфікуються вірусом Ебола під час догляду за пацієнтами унаслідок тісних контактів за відсутності відповідних заходів інфекційного контролю і належних бар’єрних методів захисту. Використання контамінованих (забруднених/незнезаражених) інструментів, приладів тощо у медичному закладі може приводити до зараження інших пацієнтів (не з гарячкою Ебола) — реалізується ятрогенний шлях передачі. Вірус Ебола виявляється в багатьох рідинах (крові, випорожненнях, сечі, слині, виділеннях із носоглотки, спермі), що обумовлює інтенсивний штучний (артифіціальний) контактно-побутовий шлях зараження (через випадкове порушення цілісності шкіри, слизових оболонок). Описаний й статевий шлях зараження. Існує можливість випадкового потрапляння виділень від хворих людей до слизових носа, ротоглотки, очей здорових, які не були закриті масками чи захисними окулярами. В цьому випадку теж реалізується безпосередньо контактний механізм передачі інфекції. На сьогодні ВООЗ заперечує можливість повітряно-крапельної передачі (іноді це ототожнюють із безконтактним передаванням, що не є правильним). Є певні відомості про штучний повітряно-крапельний механізм зараження. Так, канадським вченим вдалося зафіксувати таку передачу вірусу від свиней до мавп у лабораторних умовах, але це стосується лише підтипу Рестон, який не є патогенним для людей, зараження відбулося у штучних умовах, але не в природі — тому ВООЗ не акцентує увагу на це і не вимагає посилення відповідних запобіжних протиепідемічних заходів, наприклад, використання ізолюючих дихальних апаратів тощо[18]. Гарячка Ебола також не поширюється через їжу, воду, трансмісивно (тобто, через укус комах).

Сприйнятливий контингент та імунітет

Індекс контагіозності досягає 95%. Хворіють переважно дорослі. Хворі, які інфікувались у природних осередках, самі стають джерелом зараження у своїх сім’ях і лікарнях, де при тісному контакті відбуваються повторні зараження. Спалахи інфекції часто мають внутрішньолікарняний характер із зараженням у першу чергу медичного персоналу, який обслуговує хворих. Для гарячки Ебола характерні 3-5 послідовних передач вірусу. Зафіксовано випадки вторинного і третинного поширення інфекції серед персоналу госпіталів, а також передачі інфекції через інструментарій, контамінований кров’ю. Часті зараження медичних працівників через близький контакт із хворими без використання належного захисту. Смертність від гарячки Ебола висока. Антитіла до вірусу Ебола виявлені в 7% населення Центральної Африки — жителів КамерунуНігерії, Гвінеї, СенегалуЦентральноафриканської республіки, Сьєрра-Леоне. Це свідчить про можливість випадків легкого і навіть субклінічного перебігу інфекції, які залишаються такими, що не були діагностовані.

Патогенез

Вхідними воротами інфекції є слизові оболонки респіраторного тракту і мікротравми на шкірі. На місці вхідних воріт інфекції видимі зміни не розвиваються. Характерна швидка генералізація інфекції з розвитком загальної інтоксикації і тромбогеморагічого синдрому. Гострий початок захворювання з гарячки збігається з розвитком інтенсивної вірусемії з поліорганною дисемінацією збудника. Ураження клітин і тканин різних органів, імовірно, обумовлене як прямою цитопатичною дією вірусу, так і автоімунними реакціями. Є обґрунтоване припущення, що вірус Ебола через ряд патофізіологічних механізмів здатен гальмувати на ранній стадії хвороби імунну відповідь. Дослідження показали, що в тих людей, у яких така відповідь відбувалася, смертельних наслідків не було зафіксовано. Розвиток порушень мікроциркуляції і реологічних властивостей крові проявляється капіляротоксикозом з геморагічним синдромом, периваскулярними набряками, синдромом внутрішньосудинного згортання (ДВЗ-синдромом). Дисемінована внутрішньосудинна коагуляція є провідним синдромом, що виявляється гістологічно. Патологічні зміни в органах у вигляді вогнищевих некрозів, розсіяних геморагій в клінічній картині виявляються ознаками гепатиту, інтерстиційної пневмонії, панкреатиту, запаленням яєчок (орхіту) тощо.

Клінічні прояви

Згідно з МКХ-10, вирізняють «Хворобу, спричинену вірусом Ебола» (А98.4.) Інкубаційний період становить від 4 до 21 днів (частіше 7—8 днів). Різна тяжкість хвороби і частота летальних наслідків при епідемічних спалахах у різних регіонах пов’язана з біологічними і антигенними відмінностями виділених штамів.

Для гарячки Ебола характерний гострий початок із симптомів вираженої інтоксикації, швидке підвищення температури до 38-39 °C тривалістю 5—7 днів, сильний головний біль, біль у суглобах та м’язах. Дещо пізніше з’являється сухий кашель, сухість і пирхо́та в горлі, колючий біль у грудній клітці. На 2—3-й день хвороби з’являється біль у животі, нудота, пронос, в результаті чого можливий розвиток дегідратації. В окремих випадках може з’являтись плямисто-папульозний висип на 4—5-й день хвороби — спочатку на обличчі, потім на шкірі грудної клітки, здатний поширюватися й на інші частини тіла. Висип зберігається до 10—14-го дня хвороби, супроводжується лущенням шкіри, яке також спостерігають на долонях, підошвах. Характерний зовнішній вигляд хворого — гіперемія кон’юнктиви, глибоко запалі очі, нерухоме обличчя, загальмованість. З 3—6-го дня хвороби можуть розвиватись дисфагія і геморагічний синдром, який проявляється шкірними і субкон’юнктивальними крововиливами, «кривавими сльозами», кровотечами з ясен, носа, матки, появою крові у блювотинні, випорожненнях, гематурією. Прогресуючи, хвороба призводить до сильного зневоднення і втрати маси тіла. На пізній стадії нерідко уражається ЦНС, виникає сонливість, марення або кома. Смерть може наступити на 2-му тижні. Сприятливо хвороба триває декілька тижнів, прояви її зникають поступово.

Ускладнення

Відбуваються численні кровотечі з розвитком ускладнень:

  • геморагічний шок;
  • крововиливи в надниркові залози з розвитком гострої їх недостатності;
  • гостра серцево-судинна недостатність;
  • набряк легень;
  • набряк-набухання головного мозку (ННГМ);
  • зрідка гостра печінкова недостатність.

Ці ускладнення можуть стати і безпосередніми причинами смерті. Може відбуватися активація або приєднання бактерійної інфекції. У вагітних жінок хвороба часто ускладнюється викиднями, у чоловіків — орхітом. Прогноз несприятливий, летальність серед госпіталізованих хворих 60—90%, при внутрішньолікарняних спалахах сягає 100%.

Діагностика

При встановленні діагнозу враховують передовсім перебування в ендемічній місцевості, де можна очікувати інфікування вірусом Ебола, гострий, нерідко раптовий початок хвороби, виражені з перших днів хвороби інтоксикаційний синдром, у подальшому появу тяжких розладів травної системи і геморагічного синдрому до рівня ДВЗ, поліорганність уражень, наявність макуло—папульозного висипу з характерною локалізацією і наступним лущенням. Збудник гарячки Ебола віднесений до I групи особливо небезпечних патогенів (Україна) або до IV групи ризику за сучасними міжнародними стандартами ВООЗ, робота з ним або рідинами, тканинами, предметами, що його можуть містити, вимагає забезпечення максимального рівня захисту.

Загальноклінічні методи

При дослідженні загального аналізу крові спостерігається лейкопеніятромбоцитопенія, анемія, збільшена швидкість осідання еритроцитів. Біохімічні методи дослідження — визначається гіпокаліємія, гіпонатріємія, зниження білка в плазмі крові, підвищення активності амінотрансфераз, ацидоз, гіпокоагуляція. У загальному аналізі сечі — протеїнурія, іноді гематурія.

Специфічна діагностика

Вірус можна виявити методом полімеразно-ланцюгової реакції (ПЛР) в будь-якому біологічному матеріалі, взятому від людини в перші 14 днів захворювання. Велика кількість вірусу міститься в крові, а також в паренхіматозних органах померлих. Вірус культивують і виділяють, заражаючи культури клітин, внутрішньоочеревинно морських свинок або шляхом внутрішньомозкового зараження новонароджених мишей. Високий вміст вірусу в крові і органах в гострому періоді дає можливість поставити діагноз на основі електронно-мікроскопічного обстеження. Для серологічної діагностики найінформативнішіРНІФ та ІФА. При наявності специфічної сироватки метод РНІФ забезпечує діагностику хвороби шляхом виявлення антитіл в крові хворих вже на 5-й день хвороби. ІФА дає змогу окремо визначати антитіла класу IgG і IgM тільки на 2-му тижні хвороби.

Лікування

Воно таке як при інших геморагічних гарячках. Специфічної терапії не розроблено. Патогенетичне лікування спрямоване на зменшення явищ інтоксикації, геморагічних проявів, усунення розладів гемодинаміки, боротьбу з геморагічним шоком, ННГМ, іншими проявами хвороби.

На сьогодні через найтяжку епідемію хвороби, яку спричинює вірус Ебола, у Західній Африці рекомендовано застосувати певні етіологічні експериментальні ліки, які ще не мали повноцінного попереднього вивчення, як це відбувається при введенні до обігу комерційних лікарських препаратів в світі. Препарати містять моноклональні антитіла до вірусу Ебола або впливають на РНК-інтерференцію. Поки що на цей момент надати повноцінний звіт про ефективність препаратів не є можливим.

Профілактика

Проводиться як і при інших геморагічних гарячках. Необхідна належна медична ізоляція хворих, запобігання контакту медичних працівників і інших людей з вірусом — найбільш ефективний спосіб профілактики передачі хвороби від людини до людини. Хворі на гарячку Ебола підлягають негайній госпіталізації в бокси відділення із збереженням суворого режиму, який рекомендується у випадках хвороб, що підлягають регуляції ММСП 2005 р. Персонал з обслуговування повинен працювати в максимальному захисному одязі із збереженням суворих бар’єрних методів догляду. Слід також приділяти особливу увагу належному знезараженню медичних відходів і біологічних рідин хворих. Реконвалесцентів виписують не раніше 21-го дня при негативних результатах вірусологічних досліджень за умови повного клінічного одужання.

У епідемічних ситуаціях проводять посилений нагляд і активне виявлення усіх підозрілих і ймовірних випадків із негайною ізоляцією хворих, а також усіх людей, що контактували з ними для щоденного медичного спостереження. Зона нагляду повинна залишатись під контролем протягом двох інкубаційних періодів після останнього летального випадку або після виписки останнього хворого. Важливим профілактичним заходом, що перешкоджає завезенню гарячки із ендемічних районів, є здійснення Міжнародної системи епідеміологічного нагляду, проведення протиепідемічних заходів, передбачених ММСП 2005 р. Специфічну профілактику дотепер не розроблено.